Збільшити або зменшити шрифт тексту : Лось прокинувся и прислухався до звуків, що долинали з річки, с був великий звір із широкими грудьми, а його роги нагадували осінній низькорослий кущ, з якого обнесло листя. 

Старий самець звик до заповідника, до людей, але незрозуміле тріщання будило в ньому давній страх, знайомий ще з життя в тайзі. Лось проминув ялинник, байрак і попрямував до улюбленої галявини, там він зустрів схід сонця і став спускатися до річки, щоб напитися води. Лід під важким звіром тріщав і поторохкував. Лось потягся до ополонки, крига під ним проламалася, і він опинився у воді. Чим більше намагався вискочити, тим глибше занурювався в льодяну кашу. Лось ревнув, кличучи на допомогу, і очі в нього налилися кров’янистим Смутком. Він відчував, що так йому не вирватися. Подібне відчуття Вже було, коли за ним у тайзі гналася зграя вовків. Тоді його врятували мисливці, які відігнали хижаків. 

Річкова течія була на вигляд не така страшна, але невпинно тягла під лід. Лось не припиняв спроб урятуватися, робив лише невеликі передишки. 

Два хлопчики, схожі один на одного, як два гриби-підберезники, вийшли з лісу на берег. Молодший побачив, як щось купається ополонці. Він подумав, що то собака. Старший придивився й зро-умів, що то лось провалився у воду. Хлопець узяв сокиру й почав прорубувати до берега хід, щоб звір міг випливти й вийти на мілке. ось спочатку кидався, а потім зрозумів і став чекати. 

Брати не думали про небезпеку, яка підстерігала їх самих на зрадливій весняній кризі. Лось відчув під собою мілке, вискочив на лід, втрусився, подивився на дітей і легенько почвалав до лісу. Дітям навіть не вірилося, що вони змогли врятувати такого великого звіра. Раптом пролунав постріл — і лось упав. Брати не побачили мисливця й щодуху помчали до звіра. Їм здавалося, що лось ось-ось підведеться й піде, але той не ворушився. 

До дітей підійшов їхній рідний дядько Шпичак з рушницею. Він був і радий, і насторожений. Молодший брат сказав, що цей лось із заповідника, вони його врятували. Дядько розсердився й зауважив, що звір все одно б утопився. Як будуть розумні й мовчатимуть, то дістануть і м’яса, і роги. Хлопці не відповіли й поїхали в напрямі до заповідника. 

Тепер Шпичакові й самому хотілося, щоб лось устав. Як тепер за мести сліди? Адже хлопці обов’язково заявлять охороні заповідника! 

Але лось навіть не ворухнувся. І розлогий кущик його ріг уже ніколи не зазеленіє, не оживе. 

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

Оповідання Є. Гуцала «Лось» про те, як лось, вирвавшись із однієї біди, потрапив у іншу. Хлопчики, ризикуючи життям, урятували великого звіра з крижаної води, а їхній рідний дядько, мріючи поживитися, застрелив лося — рідкісного звіра із заповідника. Роблячи вибір між правдою і родинними почуттями, діти вибирають чесність та справедливість, гуманне ставлення до природи. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У своїй творчості Микола Гоголь протягом всього життя повертався до теми про Україну. А коли було важко, він сам приїздив на свою малу батьківщину. Недаремно, прагнучи стати завкафедрою Київського університету, своєму другу Михайлу Максимовичу він писав: «Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, неправда? Там, или вокруг него, деялись дела старины нашей…» А найбільше зацікавлення у нього викликав феномен козацтва, в його творах прослідковується спроба пояснити природу та специфіку козацької України. Він пише про козаків, як про « … народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была бы повита и взлелеяна войною…»

Микола Гоголь — генiальний росiйський письменник. Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався у Полтавському повітовому училищі, згодом у Ніглинської гімназії вищих наук. У 1828 році переїхав до Петербурга. З 1834 року — ад’ютант-професор по кафедрі загальної історії при Петербурзькому університеті.
Вже з початку своєї творчої діяльності Гоголь ввійшов у річище російської демократичної літератури, що розвивалася в напрямі народності й гуманизму, широко використовував українську літературну й фольклорну традиції. Романтичне відображення далекого минулого, овіяного повір’ями та легендами, сприяли розробці української теми в російській літературі, вивченню історії та єтнографії України. Витоки його творчостi — в українськiй культурi. Українець за походженням, вiн з дитинства добре знав українськi казки, пiснi, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекраснi «Вечори на хуторi поблизу Диканьки», «Миргород». 

Образ України можна легко уявити собi, читаючи твори М. Гоголя. Як справжнiй дослiдник, вiн знайомить читача з мовою, якою говорять «поблизу Диканьки», навiть подає словничок найбiльш уживаних слiв. Описує природу, розповiдає про людей, їхнi звичаї, вiрування, їхнi радощi i скорботи. I все це пройняте такою великою любов’ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим: «…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге. Обнимая и сжимая прекрасную в воздушных обuятьях своих» («Сорочинський ярмарок»).
Неможливо лишитися байдужим i до людей, про яких пише автор. Коваль Вакула з повiстi «Нiч перед Рiздвом» щиро i вiддано кохає красуню Оксану i ладен на все заради неї, навiть дiстати черевички, що носить цариця. I горда красуня розумiє, що немає кращого хлопця, нiж Вакула, i не треба їй вже царициних черевичкiв. 

Гоголь нiби збирає голоси своїх героїв i говорить разом з ними мовою, що схожа на пiсню. I разом зi своїма героями вiн створює чудову книгу, сповнену любовi до людей, живих почуттiв, яскравого свiтла i страшної темряви. 
Т. Шевченко був палким шанувальником «Вечорiв на хуторi поблизу Диканьки». Саме вiн вiдзначав, що фантастичнi, майже казковi повiстi розкривають глибокий, самобутнiй розум автора i його нiжну любов до людей. 
I все ж образ, що створює Гоголь, не iдеальний. Автор бачить одвiчну боротьбу добра i зла в рiзних проявах. Людям протистоять темнi сили, що псують людськi стосунки, визначають протистояння людей. 
У повiстi «Тарас Бульба» Гоголь зображує гордих, смiливих людей, для яких свобода i честь — найдорожчий скарб. Сама природа породжує такi характери: безкраї степи, широкi рiки, небесний простiр. 

Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними i пристрасними, своєю природою, яскравою i барвистою. Це край, де можливо все, де боротьба добра i зла одвiчна, але люди стають на бiк добра i тому перемагають зло.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Із замилуванням письменник змальовує безмежний український степ («Чорт вас візьми, степи, які ви гарні!», «Уся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, по якому бризнули міліони різних кольорів»), могутній Дніпро («Він віяв холодними хвилями і розстилався ближче, ближче і, нарешті, охопив половину всієї поверхні землі»). Та мета його розповіді — описати Запорізьку Січ — колиску гордого козацького духу («Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й міцні, як леви! Ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну!»). М. Гоголь показує устрій Запорізької Січі, побут, звичаї козаків, їхні військові походи та подвиги. Реальні події і художній вимисел переплелися в єдине, закінчене ціле: перед читачами постав початок народно-визвольного руху в Україні в наприкінці 30-х — початку 40-х років XVII століття. Його голос повниться жалем із приводу того, що були жорстокі часи. Головні герої повісті «Тарас Бульба», «хоч і гинуть фізично, залишаються в народній пам’яті безсмертними, бо переконані, що «не загине жодна великодушна справа». Помираючи, козаки розуміють, що боротьба не закінчена, що смерть їхня не даремна, а потрібна для майбутньої перемоги. У цій вірі у безсмертя народу — справжній оптимізм повісті, її героїчний пафос, народне, життєстверджуюче начало. Усьому світові М. Гоголь довів, що є Україна і українці як нація, а не жителі південних окраїн, «малороси» чи «хохли».

Тарас Бульба — головний герой однойменної повісті М. Гоголя. Це запорізький полковник, що втілив у собі кращі риси українського козацтва. Відомий російський критик писав: «Що таке Тарас Бульба? Герой, представник життя цілого народу, цілого політичного суспільства у відому епоху життя».

Тарас Бульба — мужній та відважний воїн, який уславив себе у багатьох боях. «Немає у нас нікого, що рівний йому в доблесті». Найсвятіша для нього справа — оборона віри та вітчизни. Цьому він присвятив усе життя, в такому ж дусі виховував і синів. Часто він був до них надто суворий, не показував глибоко прихованої батьківської любові. Але потайки милувався Остапом («О! та це буде з часом добрий полковник!»). І про Андрія думав: «І це добрий — враг би не взяв його! — вояка! Не Остап, але добрий, добрий також вояка!» Коли ж Андрій зрадив козаків заради прекрасної полячки, батько власноручно його вбив. Неймовірними зусиллями Тарас Бульба пробирається до Варшави і підтримує Остапа в його останню найтяжчу хвилину.

Відважним, досвідченим командиром виявляє себе Тарас, коли його обрали наказним отаманом. Найперше для нього — вірність вірі, вітчизні і громаді. Це видно не тільки з його знаменитої промови про товариство і бойове братство, а і вчинків. І в останню свою хвилину він намагається допомогти товаришам.

Тарас Бульба — безкомпромісний, нещадний до ворогів, бо глибоко прийняв до серця кривди народні (ксьондзи у свої таратайки «…запрягають уже не коней, а просто православних християн», а «гетьман, засмажений у мідному бику, лежить у Варшаві»).

Отже, Тарас Бульба — народний герой, що втілив у собі кращі риси запорізького козацтва, силу і волелюбність українського народу.

 (За повістю М. Гоголя «Тарас Бульба») Остап і Андрій — сини головного героя повісті М. Гоголя «Тарас Бульба». Вони майже однолітки, молоді, дужі хлопці. Навчалися у Київській академії. Остап ледь не з дитинства мріяв про Запорізьку Січ, кілька разів кидав навчання, і тільки погроза батька зробити його монахом на двадцять літ примусила його зробитися сумлінним учнем. За вдачею він був суворим, не прощав образ. Батькові на його глузування сказав: «За образу не подивлюся і не зважу ні на кого».

Андрій вчився легко, був мрійником, цінував красу, не був байдужим до жінок. Ніжнішим він був і до матері. Одного разу хлопець познайомився з прекрасною полячкою, хоч і одержав за це тумаків від її челяді.

Коли Тарас Бульба привіз своїх синів на Запорізьку Січ, «швидко обоє молодих козаків стали на добрім рахунку в козаків. …Жваво і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — справа, за яку новачок приймався урочисто в козацькі кола».

Почався визвольний похід проти утисків пансько-шляхетської Польщі. «За один місяць змужніли й зовсім переродилися пташенята, що тільки-но оперилися, і стали чоловіками. Риси обличчя їх, у котрих до цього часу була видна якась юнацька м’якість, стали тепер грізними і сильними. А старому Тарасу любо було бачити, як обоє синів його були одними з перших».

Остапу ніби на роду був написаний шлях битв і подвигів. Він був хоробрим, розважливим і холоднокровним воїном, через це його як і мріяв батько, у битві під Дубно обрали курінним. Загинув мужній воїн, як герой, не промовивши й слова під тортурами ворогів.

Андрій спочатку теж «увесь поринув у чарівну музику куль і мечів». Він не вмів розраховувати й обдумувати в бою, летів напролом і часто творив чудеса військової майстерності. Та доля звела його знову з колишньою коханою полячкою, яка опинилася в осадному місті. Краса дівчини так полонила його, що він забув про все — і про батька, і про присягу, і про вітчизну. Це його й погубило. Андрій виступив у бою на боці поляків, проти своїх козаків-товаришів, і був покараний. Батько власноручно убив його за зраду, не дозволивши братові навіть поховати його по-христи-янськи. Так безглуздо загинула молода сила, козацький цвіт.

Були сини одного батька, та не одного характеру й не однакової долі. Тому й загинули — один патріотом, героєм на славу вітчизні, а другий — зрадником на власне безчестя й горе батька.

Було перше повоєнне літо. Зеленіли виноградники й виблискували перші снопи. Шляхом з військового табору до містечка тюпають артилерійські коні, але везуть не гармату, як завжди, а бочку-водо-возку. Високо на ній сидить Сашко Діденко в пілотці набакиреній, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в ці дні живуть лише думками про те, що скоро додому, а там кожного очікує любов. У кожного — своя, а в когось просто невідома, туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, чуб пшеничний напустивши на чоло. Літо горить, пашіє, хмелить хлопця. З радості він гогокає на все горло. У голову лізе всяке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті. А він знав тільки гармату, за боями ніколи на дівчат озиратися. 

На жнив’яному полі біля невивершеного полукіпка раптом щось майнуло, як живе полум’я. Жниця вийшла з-за копички, позирає на шлях до солдата звабним оком. Червона кофтина палахкотить на ній. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Блищать загорілі ноги. Жінка п’є з глека воду й весело всміхається до водовоза, ніби під’юджує, припрошує до себе. З’являються ще двоє чи троє дівчат і давай жартувати, піддражнювати солдата, спокушати натяками. А він дивиться лише на ту одну, яка не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах. 

Сашко кидає віжки, встає з воза і прямує до жниць. Ті з вереском розбігаються, лише та, в червоній кофтині, залишається незворушно стояти. Дивиться очима, в яких безодня жаги й ніжності. «Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим». Вказала на глечик — напийся, мовляв. Солдат не став, почав питати, як її звати. Відповідала, що Лорі, Лариса. Золоту соломинку знічев’я крутила в руках. Діденко обережно забрав її, потім узяв її маленьку руку у свою велику, грубу. Не пручалася, дивилася так, ніби все життя чекала саме його. У чорній хвилі волосся побачив срібну нитку сивини. З якого горя, якого смутку вона? «І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її». Руку не хотілося випускати зі своєї, безодня очей зваблювала, а густо-вишневі губи були так довірливо близькі. Солдат припав до них. А вона ніби й чекала цього пориву, «віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги». 

Раптом вона жахнулася, скрикнула йому в засторогу.»До них наближалася смерть у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці чоловіка. Це був її чоловік, наближався він з почуттям несамовитої правоти, з божевільною каламуттю в очах. Діденко згадав, що бачив недавно, як один їхній солдат лежав на винограднику затоптаний, з перерізаним горлом. І вихопив важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл. 

Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті. Перший, хто його допитував, був упевнений, що причиною всьому — вино, але солдат сказав, що це дійсно хміль, та не той, про який вони думають. І замовк. 

Симпатії вартових, звичайно ж, були на боці ув’язненого. Передавали йому й цигарки, і їжу, слухали безкінечні розповіді про його Ларисочку І вже спільно відтворювали легенду її життя: віддано за нелюба, напевно, безприданниця. Зав’язав старий жмикрут світ молодій. От і збурунилась її душа, коли побачила цього білявого артилериста. «Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво відбувалося на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз — із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав)». 

Мріяв про весілля. Але закон забороняв брати шлюб з іноземками. 

Старий ревнивець помер у лікарні, і справа набула широкого розголосу в країні. Говорили про безчинства окупаційних військ. Йшли депутації, вимагали винуватцеві найвищої кари. А тут ще й вибори. Лариса кричала, що це її провина, але тільки заступництво священика врятувало її від самосуду. 

Діденка засудили до розстрілу. На варту заступили молоді, і до ув’язненого нікого не допускали. Приходила Лариса, але їй теж не дозволили наблизитися. Тільки в інші зміни вдалося зустрітися закоханим. Бійці без сліз і розчулення не могли дивитися на це побачення. Вирок подали на апеляцію, але надійшла відповідь — усе залишається в силі. Комбату доручили вислухати останнє слово. Діденко сказав, що ні про що не жалкує. 

За півгодини засудженого розстріляли в яру, і тільки пронизливий жіночий скрик сколихнув тишу над виноградниками. Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися. 

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) 

В оповіданні О. Гончара «За мить до щастя» художньо осмислюється краса і сила кохання, подається узагальнений образ миті життя, філософія героя говорить про те, що людське щастя відносне й короткочасне. Можливо, людина й живе на землі заради цієї прекрасної миті, хоч і платить часто дуже високу ціну. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Раз на вікні, у панському будинку,

Патлатий Цуцик спочивав;

То ляже на бочок, то догори на спинку

Або на лапки морду клав.

Якраз проти вікна, звичайно під барканом,

Дворовий пес Бровко лежав

І думав: «Бач, яким він паном,

Ледачий Цуцик, став».

— Здоров був, Цуцику! Знічев’я спочиваєш? —

Прийшовши під вікно. Бровко озвавсь.

— Се ти. Бровко?.. Чого-бо так гукаєш? —

Промовив той.— Аж я злякавсь…

Ну, як же ти там поживаєш?

— Нащо питать! Либонь, не знаєш

Собачого життя мого? —

Сказав Бровко.— Далеко до твого…

Живу собі, бо треба жити;

Двір стережу і день і ніч;

Всього доводиться терпіти,

Не так, як ти, панич;

Та ще к тому і їжа препогана,

Хлиснеш помий, коли дадуть,

А як невлад загавкаєш на пана,

То ще й під боки натовчуть.

— Жаль! — каже Цуцик.— Що ж робити!

Буває всяк,—

Обуха батогом не перебити;

А от мені — хоч і довіку б так…

Живу у горницях, на килимах качаюсь,

Жартуючи на сміх;

Частенько з панночками граюсь

І лащуся до них;

І м’яко спать мені, і ласо можна їсти,

І бігаю не в бур’янах,

Сухенькі лапки, хвостик чистий,

Не так, як твій, у реп’яхах…

— Ет, реп’яхами дорікаєш! —

Сказав Бровко.— А пам’ятаєш,

Як у пекарні був щеням?

Чи так жилося там?

Замурзаний під лавкою тинявся…—

Веселий Цуцик засміявся

І каже: — То колись було,

Та загуло…

Дивись тепер, а не рівняй малого! —

І він спесиво глянув на Бровка.

— Як бачу, ти не робиш там нічого,—

Сказав Бровко,— за що ж се честь така?

— Дурний Бровко! Не розумієш,—

Звиняй, що так кажу,—

Я те роблю, чого ти не зумієш:

На задніх лапках я по-вченому служу.—

«Щоб ти сказивсь!» — Бровко собі шепоче,

А вимовити не посмів,

Бо Цуцик дуже запанів:

Скубне й Бровка, коли захоче.

Бровко мовчить, і я мовчу,

Води не сколочу…

Вам сміх, мені гостинців в’язка.

Чи гарна моя казка?

[1691

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Рідна мати моя, ти ночей не доспала, 

Ти водила мене у поля край села, 

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, 

І рушник вишиваний на щастя дала. 

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, 

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала. 

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка, 

І зелені луги, й солов’їні гаї, 

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, 

І засмучені очі хороші твої. 

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, 

І засмучені очі хороші, блакитні твої. 

Я візьму той рушник, простелю, наче долю, 

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров. 

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: 

І дитинство, й розлука, і вірна любов. 

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: 

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Народився Михайло Орест Гайворонський 15 вересня (за інш. дан. 1 вересня) 1892 р. в Заліщиках на Поділлі. Після закінчення Заліщицької семінарії (1912) він їде до Львова і навчається у Вищому музичному інституті імені М.В.Лисенка.

З вибухом першої світової війни 1914 р. та розпадом Австро-Угорської імперії починається великий національно-визвольний рух Галичини. М.Гайворонський вступає до лав Українських Січових Стрільців. Він стає диригентом, організатором та інспектором духових оркестрів. На початку 1920-х років — викладає у Вищому музичному інституті імені М.В.Лисенка, працює вчителем музики у дівочій гімназії, диригентом з’єднаних хорів «Боян» та «Бандурист», бере активну участь у музичному житті.

1923 р. М.Гайворонський виїздить на постіне місце проживання до США, де у Нью-Йорку (разам з Р.Придаткевичем) засновує Музичну Консерваторію (1924). Одночасно він відвідує лекції у Колумбійському університеті. Невдовзі Михайло Гайворонський організовує Український інструментальний оркестр, яким керує до 1936 р., а також об’єднаний хор зі співаків семи навколишніх церков. З ними він влаштовував великі концерти своїх творів у 1932-1936 рр.

З другої половини 1930-х М.Гайворонський зосереджується на композиції, а також надає постійну допомогу молоді, згуртованій у «Лізі Української Молоді Північної Америки». Помер митець у Нью-Йорку 11 вересня 1949 р., де й похований.

Музична спадщина М.Гайворонського досить велика. До найвідоміших його творів належать понад 30 стрілецьких пісень (кілька на власні вірші), рапсодія «Довбуш», увертюри, танці та марші для духового оркестру. В Америці були створені «Симфонічне алегро», вальс «Червона калина», квартет «Морозенко», «Різдв’яна сюїта» і «Коломийка» для для скрипкового тріо, скрипкові твори «Елегія», «Колискова», «Пісня без слів», «Серенада», «Сонатина». Перу композитора належать також хорові збірки «Колядки та щедрівки», «Гуцульське Різдво», дві Служби Божі, два «Іже Херувим». З театральної музики — найвідоміша його музика до п’єс «Вій», «Довбуш» та «Гетьман Дорошенко»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :  Твори письменника :

— «Шинель (скорочено)»   —   «Ревізор Комедія (скорочено)»

— «Вечір проти Івана Купала»

Шкільні учнівські твори :

— Образ України у творчості Гоголя — Україна і народ у повісті Гоголя «Тарас Бульба»
— Тарас Бульба — народний герой

Біографія :

Гоголь Микола Васильович —  (1809-1852)  письменник, драматург 
        
Народився Микола Васильович Гоголь 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Батько його був праправнуком полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби. Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків. З 1818 по 1819 р. навчався в 

Полтавському повітовому училищі, а з 1821 по 1828 р. — у Ніжинській гімназії вищих наук. Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Любов до мови, відчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих літ. Згодом він захопиться збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готуватиме матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…» «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..» «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу». Ще в студентські роки, глибоко переймаючись соціальними негараздами, внутрішньо противлячись найрізноманітнішим виявам зла, вболіваючи за всю державу і свою «милу Україну», М.Гоголь настроювався на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства». Загалом же всю творчість великого письменника було спрямовано на «очищення серця», «розуміння серцем», щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії. «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», — писав палко настроєний на самопожертву юнак. У 1828 році М.Гоголь переїжджає до Петербурга. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». 

Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М.Гоголя особливого колориту. Ґрунтовні знання усної народної творчості дозволяли майстру виводити картини дійсності у глибокому взаємопереплетенні з вимислом, але мовби на реальному грунті життя. Особливо привабливим був ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного, що неминуче справляло враження на читача, захоплюючи його уяву. Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М.Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба з М.Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!» — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої… Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.). Розраду від нездійснених планів письменник шукав і знаходив у творчості. Тепер він остаточно пориває з педагогічною діяльністю. «…вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене». З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М.Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.) Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова 21 лютого 1852 року. 
       
 Для більшості сучасників і пізніших поціновувачів його творчості Микола Васильович Гоголь є непохитним авторитетом письменника, що дошкульною сатирою на існуючий лад забезпечив собі довічне і почесне місце серед класиків світової літератури. Це сталося завдяки ідеологічно нав’язаному і свідомо спрощеному сприйняттю його творчого доробку. Тільки останнім часом нам вдалося відкрити для себе справжнього М.Гоголя — великого мислителя, публіциста, аскета, духовного подвижника. Життя Миколи Васильовича Гоголя ще з найраніших дитячих років мало чітко визначене духовне спрямування. Середовище, в якому довелося йому зростати, було дуже сприятливим для цього. Мати, Марія Іванівна, завжди відзначалася особливою побожністю. Прадід по батьковій лінії був священиком; дід закінчив Київську духовну академію; батько — Полтавську семінарію. 

Поняття про Бога запали в дитячу душу і знайшли навіть не зацікавлення, а палку віру. Згодом, в одному з листів до матері, він напише: «…Благословляю тебе, священна віро! У тобі тільки я знаходжу джерело втіхи і втолюю свої печалі!.. Прилиньте так, як я прилинув до Всемогутнього». Родина Гоголів не була винятком у тогочасному українському суспільстві. У середині XVII століття Павло Алеппський, побувавши у наших краях, так описував свої враження: «По всій землі козаків ми помітили чудесну рису, що покорила нашу уяву: всі вони, за незначним винятком, навіть більшість жінок і дівчат, уміють читати і знають порядок церковних служб, церковні наспіви; окрім того, священики навчають сиріт і не лишають їх тинятися вулицями напризволяще». Тільки знаючи найголовніше, внутрішнє, визначальне спрямування творчості великого письменника, можна належно поцінувати все ним зроблене, по-новому поглянути на моральні уроки, не кажучи вже про загальне сприйняття всього масиву творчості. «Гоголь — перший пророк повернення до цілісної релігійної культури, пророк православної культури… він відчуває як основну неправду сучасності її відхід від Церкви, і основний шлях він бачить у поверненні до Церкви і перебудові всього життя в її дусі», — так важає В.Зеньковський. Уся творчість М.Гоголя, по суті, є пошуком шляхів людського вдосконалення. Якщо у своїх ранніх творах він намагався наблизити людину до Бога через виправлення її вад, викриття суспільних обставин, що провокують або спонукають до них, то пізніше він переключається на самого себе, спрямовує рушійну силу очищення на свою душу і серце, вбачаючи там причину багатьох спокус. 

Сам Гоголь в «Авторській сповіді» говорить про ті пошуки: «З цього часу людина і душа стали, більше ніж будь-коли, предметом спостережень. Я облишив на деякий час усе сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими живе людина і людство взагалі. Книги законодавців, душознавців і спостерігачів за природою людини стали моїм чтивом… і на цьому шляху невідчутно, майже не знаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що у Ньому ключ до душі людини…» Після перших тяжких нападів страшної недуги письменник ще вимогливіше почав ставитися до себе, сприймати і цінувати час. Його все більше цікавить стан його душі, готовність до вищого звіту, полонить прагнення якнайкраще і найповніше відповідати образу духовної людини. «Та хай не думають, що Гоголь мінявся у своїх переконаннях, — навпаки, з юнацьких літ він залишався їм вірним. Але Гоголь ішов постійно вперед, його християнство ставало чистішим, твердішим; високе значення мети письменника яснішим; суд над самим собою суворішим», — так писав про нього С.Аксаков. Люди, які близько знали письменника, відзначали навіть зовніш-ні зміни в його вигляді. П.Анненков, який зустрічався з ним у 1846 році в Парижі, згадував: «Гоголь постарів, але набрав особливого роду краси, яку не можна визначити інакше, окрім назвавши красою мислячої людини. 

Обличчя його поблідло, схудло; глибока, напружена робота думки поклала на нього ясний відбиток виснаженості і втоми, але загальний вираз його здався мені якимось світлішим і спокійнішим за попередній. Це було обличчя філософа». У цей час письменник багато читає. Здебільшого це книги духовного змісту: твори святих отців Церкви, історія Церкви, богословські трактати. Згодом увесь свій духовний досвід М.Гоголь втілив у один з найкращих зразків духовної прози «Роздуми про Божественну Літургію». Письменник хотів зробити це видання масовим, за найнижчою ціною, без авторства, аби воно стало доступним для найширшого загалу. Актуальні питання буття — від побутових до духовних — М.Гоголь сприймав крізь призму релігійно-морального смислу. З часом переконання його перетворилися у глибоку віру, що змінити існуючий порядок речей, який викликав часом у нього активний внутрішній спротив, можна лише змінивши людину, а не суспільний устрій. Прагнення зробити людину людиною у вищому, горньому розумінні цього слова стало для нього питанням питань. 

З цим пов’язані його роздуми і про поняття значно ширші, які з часом, здається, лише набувають своєї вагомості. «Суспільство утворюється само собою, суспільство складається з одиниць. Потрібно, щоб кожна одиниця виконала повинність свою… Потрібно згадати людині, що вона зовсім не матеріальна худобина, а високий громадянин високого небесного громадянства. Поки він хоч скільки-небудь не стане жити життям небесного громадянина, до того часу не прийде до порядку і земне громадянство». У цих словах, здається, сконцентровано абсолютно все, що треба знати сучасній людині про саму себе. Геніальний митець допомагав, допомагає і, безсумнівно, допомагатиме нам у справдженні цієї істини. 
       
** Я з усіх сил намагаюся як новину сказати те, що сказав Гоголь. /**Л.Толстой.**/ 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я не скажу, щоб розумом я жив, Я не скажу, щоб серце в мене спало, Але його я тяжко пригнітив, Але йому так волі дав я мало. Повинність я над все ушанував, Віддав себе я праці без вагання. Я йшов туди, де розум посилав…

Так, підсумовуючи свій життєвий вибір, писав у вірші «Я не скажу, що розумом я жив» видатний український поет, письменник, літературний критик, мовознавець Борис Грінченко.

Де ж шукати витоки отієї вимогливості до себе, до своєї діяльності? Може, в дитячих роках?

Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року у Харківській губернії. Дитинство він провів на хуторі Вільховий Яр, у якому тоді налічувалося 6 дворів і 12 жителів. Батько, Дмитро Якович, був відставним штабс-капітаном, мати, Поліксенія Миколаївна, походила із сім’ї полковника царської армії. Грінченки мали кілька десятин землі та водяний млин, але скромні, як на поміщицьке звання, статки аж ніяк не заважали відставному штабс-капітану із пихою магната запроваджувати «панське» життя в домі. І хоча йому самому доводилося поряд з наймитами поратися по господарству, віяти зерно на току або складати піч, він категорично забороняв своїм дітям водитися з «мужвою» і говорити «мужицькою мовою».

Бориса врятувало те, що він навчився читати з п’яти років і вже ніколи не розлучався з книгами, серед яких були і твори українських письменників. Цікаво, що сам Борис дуже рано почав писати. Мабуть, потяг до творчості був спадковим, адже його рідна бабуся по батькові була двоюрідною сестрою Григорія Квітки-Основ’яненка.

Із шести років Борис докучав своїми віршами, оповіданнями, творами інших жанрів не тільки рідним, а й діду Андрію — старому пічникові, що жив у Грінченків зі своєю сліпою бабою Галькою.

Одинадцятирічним Грінченка віддали в Харківську реальну середню школу, яка стала єдиним навчальним закладом для Бориса. Але і звідти на п’ятому році навчання його з неабияким «шумом» виключили і відправили до в’язниці за зв’язки із гуртком революційної молоді, за читання і розповсюдження забороненої літератури. У харківській в’язниці шістнадцятилітній юнак просидів півтора місяця. Йому давали навмисне пересолену їжу, і коли в’язень просив «води, йому начальник казав: «Одержите воду тільки тоді, коли зізнаєтеся». Коли холодна сира камера, арештантська роба, експерименти з їжею не зломили мовчання юнака, у в’язницю викликали батька і поставили перед вибором: або «показать свою отцовскую вдасть над сином», або — заслання всієї родини в Сибір.

Батько, який ніколи не поділяв погляди сина, просив його зізнатися, і навіть вдарив, але так нічого і не домігся від упертого юнака.

У результаті своїх пригод у тюрмі Грінченко серед молоді став героєм, а серед людей «благомыслящих» здобув собі дуже погану славу. Після ув’язнення його позбавили права не те що на вищу, а навіть і середню освіту, до кінця життя він був під наглядом поліції, врешті-решт через стрес захворів на сухоти.

Відбувши рік на поруках у батька на хуторі, Борис перейшов «на свій хліб», влаштувавшись дрібним канцеляристом у Харкові. Жити довелося у найманій халупці з викривленими стінами, а заробітку вистачало лише на хліб з чаєм.

У цей важкий час Грінченко відчуває розчарування в ідеях, за які відсидів у в’язниці. Він уже не мріє про революційну, насильницьку перебудову світу. У пошуках свого шляху Грінченко доходить висновку, що подолати народне лихо можна просвітництвом, і назавжди відмовляється від ідеї терору. Він шукав вихід і в 20 років записав: «Мені здається, що тепер я його знайшов, він для мене замикається в одному слові — Україна. В цьому слові для мене все».

І з того часу всі свої сили Грінченко присвятив одному — служінню народу.

1881 року він складає екстерном іспити на звання народного вчителя і їде працювати учителем на село. Діти його любили, бігли на уроки, як на свято, але ідеї молодого вчителя були не до вподоби офіційній владі. Грінченко часто міняв місце роботи, і тільки в селі Олексивка затримався на 6 років. Він мріяв «вирватися на світ божий» із провінційної трясовини. Врешті-решт у 1894 році письменникові вдалося отримати посаду в канцелярії Чернігова.

Змінювалося життя, мінялися політичні погляди Бориса Грінченка, але незмінним залишався його потяг до творчості. З юних років він пробував свої сили в різних жанрах. Ще в 1881 році дебютував як поет, але найбільш талановито письменник заявив себе у прозі. Героями його 

творів були селяни, інтелігенція, робітники, шахтарі.

У середині 90-х років Грінченко ставить перед собою завдання боротися за високу якість і оновлення репертуару українського театру, а тому звертається до драматургії; пише критичні статті про творчість відомих українських і зарубіжних письменників, виступає зі статтями на політичні теми. У творчості він завжди виявляв таку рідкісну невтомність і самозречення, що з повним правом міг сказати:

Скільки поту свого я пролив,

Скільки сили я там положив!

Та дарма! Бо поорана нива

Нам давала багатії жнива:

Я не дурно невтомно робив…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Загальновизнано, що гумор – «одна з найсильніших, націкавіших особливостей» таланту І. С. Нечуя-Левицького. Найвиразніше, найколоритніше ця риса виявилася в його повісті «Кайдашева сім’я», в якій напрочуд яскраво передано національний колорит.

Змальовуючи побут родини Кайдашів, автор використав засоби народної сміхової культури, взявши з неї не лише окремі елементи, а й ідейно-стильову багатозначність народного сміху. У народній культурі сміх різний: доброзичливий, жартівливо безтурботний, гумористичний, ліричний, елегійний, сумний і навіть печальний, дошкульний, сатирично-знущальний. Таким багатогранним є сміх і в «Кайдашевій сім’ї».

Найперше, що привертає увагу під час читання повісті, — це поєднання ліричного й гумористичного пластів зображення. Тонкий ліризм та іскрометний гумор властиві й мові автора, і мові персонажів, а картини природи налаштовують на спокій, тишу, радісне сприйняття світу й тим самим контрастують із непокоєм у родині Кайдашів, підсилюють безглуздість суперечок і сварок.

Кожна ситуація у творі має подвійний характер. Так, зокрема, пригоди п’яного Кайдаша викликають то доброзичливий, життєрадісний сміх, то сумний, печальний. Сміх викрешують і репліки Кайдашихи, яка на людях, щоб показати свою наближеність до панства, вживала зворот «проте вас», за що її й дражнили «пані економша».

Але стара Кайдашиха – теж жертва тогочасного життя, тому її постійні бійки й сварки з невісткою викликають сатиричний сміх, і не тому, що все закінчується трагічно (Мотря виколола свекрусі око), а тому, що не може бути кінця ворожнечі у ворожому суспільстві.

Дотепні порівняння, прислів’я, приказки вияскравлюють авторську позицію, несуть тугу за кращим життям і є засобом засудження всього, що деморалізує людину, вбиває в ній людське. Коли їх замало, Нечуй-Левицький використовує прийом контрасту, що створюється неспівмірністю між високим стилем народно-героїчного епосу та нікчемним змітом ситуації.

Така природа сміху в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».