Збільшити або зменшити шрифт тексту : Знайомлячись із творчістю того чи іншого письменника, ми пізнаємо характер автора, його світобачення, світорозуміння, вникаємо в індивідуальний

стиль.

Щодо постаті М. Коцюбинського, то значення творчості письменника в тому, що він чітко ставив мету в житті, свій погляд звертав на сутність праці, багато уваги приділяв питанню любові людини до рідної землі.

В одному з своїх листів Коцюбинський писав: «Я весь серед своїх героїв, живу їх життям, поділяю їх горе і радощі, говорю їх мовою і відданий їх інтересам».

Людина і земля… Споконвічна проблема, яка, на мій погляд, має два рішення: філософське (людина, за Біблією, вийшла із землі і піде в землю) і суспільно-побутове. Цій темі присвячено багато літературних творів, чільне місце серед яких займає повість М. М. Коцюбинського «Fata morgana», що в перекладі на українську мову означає «марево».

В основу повісті письменник поклав матеріал, зібраний ним під час подорожей, а також зміст документів сільськогосподарської статистики Чернігівського земства. Коцюбинський заглиблюється в документи і факти, відкидає все випадкове і відтворює в художніх образах типове, найхарактерніше. А найтиповішою проблемою села була проблема землі.

За задумом автора, ця проблема найяскравіше вимальовується через образи безземельних селян Андрія та Маланки Воликів і Хоми Ґудзя.

Маланка — один з найпоетичніших образів повісті. її душа «заглушена в наймах, як бур’янами квітка». Сухі, жилаві руки віддали всю свою силу землі. У нотатках до цього образу Коцюбинський писав, що Маланці «само повітря співало: земля, земля, скоро буде земля». На землю-годувальницю бідна жінка покладала всю надію. Мрії про землю ніколи не покидали її. Ось одна з картин повісті. Я бачу Маланку, яка йде полем. Вона припадає вухом до ниви, слухає її дихання, відчуває, як стигле зерно падає на м’яку землю, і їй здається, що то нива плаче золотими сльозами. Кожну зернинку, яка впала на землю, жінка підбирає, ніжно, ласкаво», бережно кладе до жмені і пошепки промовляє: «Хлібець святий». Письменник у оповідь вводить внутрішні монологи, які допомагають читачеві глибше збагнути той чи інший образ. Ось один приклад. На мій погляд, найбільш майстерний: «Яка ти розкішна, земле…» В ньому — віковічні помисли людей, мрії і сподівання тих, хто нічого не мав. їй, простій селянській жінці, весело цю землю засівати хлібом, прикрашати зелом, заквітчувати різнокольоровими барвами.

«Та земля,— думає Маланка,— недобра, бо горнеться не до бідних, а до багатих». Думки Маланки — це думки всього безземельного селянства, життя якого не покращало після скасування кріпосного права. Земля, як марево, поманила селян і, як марево, щезла.

Розбились, немов об камінь, і всі сподівання Андрія Волика. Лопається терпець і у інших селян. Хома Ґудзь живе єдиною надією помститися тим, хто винен в недолі народу. Такі ж думки переслідують і Прокопа Кандзюбу. Це йому належать слова: «Зведись, народе, простягни руку на свою правду. Як сам не візьмеш, ніхто не дасть». Ці слова, по суті, лейтмотив повісті.

Мріям селян не судилося збутися. Чому? Тільки тому, що гегемоном революції була буржуазія? Можливо. Але це не повна відповідь на питання. Ключ до розуміння цієї проблеми — в дрібновласницькій психології селянина. Згадаймо один з епізодів. Націоналізована панська земля, і тепер стоїть питання: що вигідніше — чи поділити землю, чи, може, гуртом обробляти її і тоді вже гуртом ділити хліб. Маланка кричала, щоб землю швидше поділили. Серед селян були ті, хто підтримував її.

Цим епізодом письменник показує владу землі над людиною, бо в людей типу Малайки «такий інстинкт до землі, як у «ластівки до гнізда».

Повість має трагічну розв’язку, але все ж звучить оптимістично, якщо уважно вчитатися в останні рядки її. Маланку й ту землю, про яку вона марила, покрив морок. Та високо над землею «тріпались зорі, наче в небесному акваріумі-грали золоті рибки». Два контрастних образи — морок і зорі — допомагають читачеві зрозуміти головну ідею повісті: людина має стати хазяїном землі, хазяїном, а не рабом.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Драма «Мина Мазайло», що була написана у буремні і хвилюючі роки післяреволюційного економічного і культурного відродження України, — надзвичайно актуальний твір для нашого народу, оновленого подіями національного пробудження. Невмолимий прес економічних проблем вичавлює з наших ослаблених тоталітаризмом душ усі сили і замулює щедрі витоки національних поривань, які напувають цілющою джерелицею наш дух. Наша свідомість мізерніє. У відчаї чіпляємось за старі догми й ідеї, намагаючись зберегти отой болотяний спокій, і не відчуваємо, що там — лише бездиханність склепів. Тож повернімось до сонця, до святості, до рідних витоків! Лишаймо, як одяг, з якого виросли, панцирі бездуховності і безнародності, шмаття міщанської свідомості!

Чи це унікальність нашої історії, чи невблаганна закономірність, чи письменницький геній, але драма «Мина Мазайло» цією своєю сутністю кричить і звертається саме до нас, сучасників, засуджуючи філістерську обмеженість нашого українського міщанства. Темою твору є ставлення шовіністичного і патріотичного таборів до проблеми українізації в період непу, .що так нагадує сьогодення.

Головний герой твору Мина Мазайло з комічною цілеспрямованістю намагається змінити своє прізвище на більш благозвучне, на його думку, російське. Ця нервова і якась надзвичайно пересічна людина — суцільний національний нігіліст, який, безмежно ненавидячи свій народ, переростає в монстра. Рішення змінити прізвище викликає неоднозначну реакцію в сім’ї Мазайлів: до розв’язання пекучої проблеми залучаються близькі і далекі родичі. Непримиренну позицію на захист рідного прізвища займає Мокій — син Мини. Він винятковий українофіл, хоча, на мою думку, деяка «заземленність» власне на питаннях рідної мови і культури робить цей образ однобоким. Але це — виклик суспільству, яке в національних питаннях дуже часто чинить несправедливо. Психологічно зламати Мокія намагається тьотя Мотя, яку терміново викликають з Курська. її відверто расистська платформа ґрунтується на великодержавницьких шовіністичних твердженнях, які викликають відразу своєю непробудною темрявою й ідейною обмеженістю. Гострота гротескно забарвлених конфліктів і сутичок наростає. Мина домагається зміни прізвища на милозвучне Мазєнін, хоча явно його ідея зазнає поразки через свою вбогість на фоні безмежжя національного поклику свідомості Мокія і його однодумців.

Та досить несподівано виявляється розв’язка. Мину, який вважав своє українське прізвище перепоною на шляху до блискучої кар’єри, звільняють з роботи за «систематичний опір українізації». Українська ідея перемогла. Але вражає те, що реальна перемога забезпечується чиновницькою директивою. Невже через директиви може утвердитися національна ідея? Дядько Тарас, націоналіст і однодумець Мокія, робить несподіваний і парадоксальний висновок, що українізація — це спосіб виявити національно свідомих, а потім їх знищити. Дійсно, історія потім «грала» за цим сценарієм під керівництвом   великого» режисера Сталіна.

Тож хай перемога національної ідеї не залежить від постанов, указів і директив. Впускаймо її в свою душу, свій розум, своє життя без примусів! Тільки тоді вона щедро обдарує наш народ своїм теплом і святістю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : До редакції журналу щодня надходять чимало щирих і відвертих листів. Люди таким чином  хочуть почути для себе поради, бо розповісти свої найпотаємніші думки та проблеми незнайомій  людині легше, ніж найкращому другові. Ці два листа прийшли до редакції одночасно від дівчат-ровесниць. Перша після школи пішла працювати до канцелярії. Вона вважала свою працю буденною, нецікавою і пригнічуючою. Ця дівчина заздрила тим, хто подорожує та спить в наметах, і бачить зоряне небо замість стелі. Інша працює геодезистом. Вона тижні й місяці проводить у полі. Її турбує сум за шумом міста. Дівчина заздрить своїм ровесникам, які в цей час мають можливість кожного вечора ходити в театр чи на дискотеку. Вона ненавидить свою професію, і пише про те, що напевно сіла не в “свій” потяг. Справді, це не просто вибрати “свій” потяг вчасно і правильно. Багато хто помиляється, через встановлені серед молоді бутафорські уявлення про професії. Лікар для них – це марлева пов’язка на обличчі,  яскраве світло в операційній і щасливі родичі хворого за дверима очікують з квітами, бо наперед впевнені в успішності операції. Сталевар – це мужнє обличчя,  твердий погляд і полум’я мартену. Геолог – це рюкзак, едельвейси, переправи через стрімкі річки, гітара біля мальовничого багаття. Але це все лише звичайні штампи, нав’язані нам телекартинами, журналами та книжками. Як же легко зобразити зовнішні атрибути професій, і як же важко збагнути прозу щоденної копіткої праці. Та, як відомо, без прози не буває поезії. Насправді, життя  геолога – це довге бездоріжжя, бездомність, безсімейність. Крім мальовничих  краєвидів, це ще  втома, тяжка фізична праця. Життя лікаря-хірурга – це щоденне психологічне і фізичне виснаження, нічні чергування, роздратовані пацієнти,  а найтяжчим обов’язком лікаря є говорити родичам про те, що хворого так і не вдалося врятувати. Життя вчителя – це не тільки букети квітів на урочисті свята, а ще й шумні перерви, перевірка зошитів до пізньої ночі, великі класи з учнями, до кожного з яких потрібно шукати індивідуальний підхід. То які знання ми маємо про працю? Чи не здається вам, що за певним штампом професії ми вже не можемо розгледіти саму людину, яка присвятила їй все життя. Ми не помічаємо ні наполегливості, ні терплячості, ні натхнення інших. Хоч фахівці, як і професії бувають різними.

Отже, придивляйтесь до людей, до професій, які вас цікавлять уважніше, щоб випадково не помилитися потягом і не шкодувати про втрачений час і можливості. Навчіться дослухатися до інших людей і до власного серця, водночас  не піддаючись оманливому впливу встановлених штампів. Намагайтесь пізнати всі тонкощі професії, зважити всі її переваги та недоліки, і тоді ви знайдете для себе ту працю, що буде приносити вам задоволення. Тобто це так звана “сродна праця”, про яку ще здавна згадував великий філософ Григорій Сковорода. Лише така праця допоможе вам розкривати нові свої таланти і  вдосконалювати вже набуті навички.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Починаючи від присвяти до останнього рядка твір Коцюбинського «Intermezzo» сприймається як щось нове, ще не бачене в літературі. Свою новелу автору присвятив Кононівським полям. Очевидно для нього це було особливе місце, місце справжнього відпочинку, своєрідного життєвого антракту; місце де, ін одержав заряд енергій, залишивши свою втому. Саме втома виступає першою дійовою особою у незвичайній виставі, де крім неї задіяні «Ниви у червні». «Сонце», «Три білих вівчарки», «Зозуля», «Жайворонки», «Залізна рука города» і «Людське горе».

Письменника втомили незчисленні « треба», вони не завали йому спати, він хотів увільнитись від того «многоголового звіра» і спочити. Людина, яку ліричний герой зустрічав скрізь, не давала йому бути самотнім, мати «свою орбіту». Вона наповнювала його душу своїми стражданнями і болями. Бажання очиститись і бути решті решт спокійним не задовольняв навіки сон — «прекрасний брат смерті».

Тому митець сідає в поїзд і покидає місто. Але город витягає і в поле «свою залізну руку». І важко героєві здобути тишу навколо і в собі. Відчуття тиші дає йому кування зозулі. Потрапивши у «чорні кімнати» будинку з білими стінами, герой радіє, що він нарешті сам. Але відчуття це є ілюзорним. В уяві знову зринають образи людей, вони ідучи без кінці, кричать криком свого життя або своєї смерті. Відволікають героя від постійних рефлексів все та ж зозуля і великі білі вівчарки. Втомлений митець тепер має «окремий світ», який складається з двох половинок — зеленої (поле) і блакитної (небо), а між ними, немов перлина замкнуте сонце. Герой радіє, що нема поруч з ним більше нікого. Кругом лише жито, пшениця, овес, ячмінь, льон, гречка. Після прогулянки полем пізно вертався митець додому, думаючи що тепер він може спокійно спати.Він був вдячний полю, сонцю, своїм супутникам білим вівчаркам, зозулям і жайворонкам за короткий, але такий потрібний перепочинок, який приніс спокій душі, змив утому. Герой побачив свій зв’язок із землею, відчув себе багатим, хоч нічого не мав.

Людське горе врешті спіймало його і на ниві, але вже не хотілося від нього тікати, знову натяглися «ослаблені струни» його душі й хотілося чути про те, чим переймається проста людина, що хвилює її.

Зустріч на полі із людиною тала індикатором того, що можна повернутись у місто, піти поміж люди, попрощавшись із своїми червневими друзями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У цьому творі найвидатніший український драматург двадцятого століття Микола Куліш яскраво зобразив процес українізації, який відбувався у двадцяті роки. І саме завдяки цьому п’єса не втратила своєї гостроти і в наш час.

Чому? Тому, що дійсність того часу і наше буття схожі: в Україні відбувається процес відродження національної культури та мови, національної самосвідомості та української нації взагалі.

Українізація, як і будь-що, має і своїх прихильників, і своїх супротивників. Одні допомагають їй, інші стають на

перешкоді.

Представників обох таборів можна зустріти навіть в одній родині. Такою є родина Мазайлів.

Сам Мина, його дружина та дочка Рина — це противники українізації. Всі родичі, окрім сина Мини Мокія, дуже бажають змінити своє «плебейське» прізвище Мазайло, яке здається їм «недоброзвучним», на Тюльпанова, Розова, Сіренєва або Алмазова, чи вже на крайній випадок — на Мазеніна.

Для зміни прізвища у них є кілька — «дуже вагомих» підстав. По-перше, голові родини ніколи не щастило через це прізвище: у школі його на регіт брали, жодна гімназистка не хотіла з ним гуляти, за репетитора не брали, на службу не приймали, од кохання відмовлялися — Мазайло! Жінку свою він вже обдурив: сказав, що прізвище його Мазалов, а не Мазайло.

По-друге, Мина прагне будь-що пробитися до «вдасть імущих». А щоб досягти цього, переконаний він, треба зректися своєї предківщини, змінити українське прізвище, тобто зректися власного «я».

А по-третє, в той час дуже багато хто змінював своє прізвище. Це була, так би мовити, мода. Тож Мина не хотів відставати. Крім цього, можна було б похвалятися новим прізвищем перед сусідами.

На думку Мини після зміни прізвища для нього почалося б нове життя. Він вважає, що перед ним одразу одчиняться всі двері, думає, що зі зміною прізвища він змінить також і ставлення оточуючих до себе: його будуть шанувати, всі будуть вважати за честь бути з ним знайомими, а особливо — приймати у своєму домі.

Нарешті його мрія збулась: він став Миною Мазєніним.

Але Мазайлу-Мазєніну не вдалося здійснити все, чого він так прагнув: за систематичний і зловмисний опір українізації його звільнено з посади. Отже головне в людині — це її вчинки, її душа, а не зовнішність, прізвище чи багатство.

Палкий прихильник українізації в родині Мазайлів — це Мокій. Він не лише не бажає змінювати своє малоросійське прізвище на Мазєніна, а навпаки, намагається додати до власного прізвища ще й Квач, щоб було виключно українське прізвище.

Мока — українець в душі, а не лише на словах. Він дуже чітко і дохідливо висловлює свої думки про українізацію, дивовижно ніжно відчуває всі відтінки, всі нюанси українських слів. Наприклад, слово «бринить» він не переклав просто «звучить», а розкриває його повний зміст на прикладі багатьох словосполучень, щоб Уля зрозуміла всю красу і дивовижність української мови: орел бринить, сніжок бринить, думка бринить, спів бринить.

Мокій так впевнено доводить свої думки, що навіть зміг переконати Улю, яка згодом приєдналася до нього.

Але ж у цій п’єсі ми бачимо, що й українці можуть бути різними. Такими, наприклад, як Мокій та дядько Тарас. Вони обидва українці, але українізацію сприймають по-різному.

Мока робить все, щоб полегшити та прискорити цей процес, а дядькові Тарасові це не подобається. Він каже: „їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…»

Різниця між Мокієм та дядьком Тарасом в тому, що старий, хоча і за все українське, але за таке, яке було раніше,  за старі звичаї, обряди,  традиції;  він  не  хоче нічого нового.

Я гадаю, що така думка неправильна: не можна весь час залишатися на одному місці, завжди треба щось оновлювати, йти вперед, бо без нового історія залишалась би на місці.

Кожен час несе з собою властиві йому ознаки, які по-новому відтінюють старі традиції, звичаї та обряди, а не змінюють чи відкидають їх зовсім. Ніколи не можна забувати про минуле, бо це життя наших предків, наша власна історія.

Як висновок зі всього написаного можна сказати лише одне: ми — українці, живемо в Україні, тут жили наші предки і будуть жити наші діти, а тому ми повинні шанувати та любити і свою країну, і свій народ, і свою мову та культуру, бо все це — наше. Як кажуть американці: «Можливо, в цій країні погана економіка, тяжке життя, багато безробітних і ще дуже багато чого поганого, але це — моя країна!» Нам треба це взяти за приклад.

Значення цього твору і сьогодні дуже велике. Він допомагає нам зрозуміти, як треба поводити себе в наш складний і такий суперечливий час.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела М. Коцюбинського «Цвіт яблуні», що має авторське жанрове визначення «ескіз», — за проблематикою вписується в ряд творів, у яких ідеться про роздвоєність свідомості митця між житейськими реаліями і творчим світом. Можна абсолютно точно визначити дві основні риси новели, які здаються мені найважливішими і, власне кажучи, роблять цей твір таким цікавим і привабливим для мене. Сподіваюся, не тільки для мене. Це, по-перше, відвертість, щирість сповіді оповідача; по-друге, тонкі імпресіоністичні малюнки, неповторна мозаїка образів: зорових, звукових, чуттєвих.

Новела вражає сміливістю, яка може бути неправильно потрактована як цинічність (саме тому і сміливість!), з якою розповідач дозволяє нам анатомувати його внутрішній світ. Зазвичай справжнє єство митця — а персонажем і оповідачем цього твору є саме митець, письменник, — оточене подвійним магічним колом. Нас допускають у перше: письменник (який діє як персонаж) десь живе, щось любить, щось ненавидить, до чогось байдужий і таке інше. Коцюбинський допускає нас до другого кола і привідкриває завісу: він коментує творчий процес. І навіть не так процес, як «збирання» його складових. Ідеться не тільки про те, щоб ситуацію пережити, але й про те, щоб її ословити.

Майстерне сплетіння образів дозволяє письменникові відкрити читачам тонкий і суперечливий внутрішній світ свого героя, цілу гаму почуттів і відчуттів. Ситуація вкрай драматична: у сусідній кімнаті помирає його дитина, його улюблена донечка. Він нічим не може зарадити і весь перетворюється на чекання. Темну кімнату ледь освітлює лампа. Оця боротьба світла з темрявою — ніби символ боротьби життя зі смертю, яка відбувається поруч. Згорьований батько гасить лампу і запалює свічку. Світла ще меншає — достоту як шансів відвернути фатальний кінець. Так само промовистими і символічними є звукові образи. За вікном чути калатало нічного сторожа: рівномірний стукіт ніби нагадує про спокійний плин життя за межами дому, і тому спокоєві, тій сонній тиші нічного міста байдуже до горя, яке поселилося у стінах безсонної оселі. Повним контрастом до розмірених звуків калатала є нерівпомірний, надривний свист, що виривається із хворих дитячих грудей. Цей звук мучить героя, висотує з нього душу. Він навіть намагається глибоко дихати разом зі своєю дитиною, так, наче це можна робити за неї, замість неї.

І раптом — бій годинника. Він лунає як грім з ясного неба. Скільки болю і втоми в роздумах про це: «Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха, …раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи…»

Годинник вмовкає, але не втихає тривога, бо дім знову виповнює натужне дитяче дихання. Усе це триває довго, нестерпно. У душі героя сплітаються страх, розпач, надія, скажена лють на когось чи на щось, апатія, відчуття провини. У мозку товчуться спогади, зринають чиїсь голоси, безглузді питання і відповіді. І раптом — цілком чітко і усвідомлено приходить думка: «Чому б мені не взяти такої ночі до того епізоду розпочатого мною роману, де Христина, покинувши свого чоловіка, опинилась раптом із великого города у глухому містечку?». Здавалося б, моторошна річ: от-от помре дочка, а батько собі вигадує художні епізоди. Він сам же несподівано жахається цього. Але от лунає жіночий крик. Усе закінчилося. І знову герой, прощаючись із мертвою дитиною, жадібно ловить кожну дрібницю із того, що бачить перед собою, бо все воно здасться йому… «як матеріал». Ні, він зовсім не якийсь бездушний монстр. Він щиро, до нестями любить свою доню і страждає від болю цієї втрати. Але його дар митця часом перетворюється на прокляття, на якийсь непереборний внутрішній обов’язок: зафіксувати, запам’ятати, описати, донести до людей те, що пережив, що передумав, що вистраждав. Важко збагнути цей стан чи то одержимості творчістю, чи якось афекту. Пригадаймо «Одержиму», яку Леся Українка написала в одну з найстрашніших своїх ночей — ніч смерті коханого.

Але є в новелі Коцюбинського таке, що піднімає над смертю. Донечка все одно навіки залишиться в батьковому серці, у його спогадах, над якими смерть не владна. Залишиться такою, якою була в найщасливіші дні: щебетушкою, красунечкою, маленьким сонечком, котре звеселяло рідних і дарувало дому тепло. Цвітуть яблуні… Сліпуче сяйво заливає подвір’я. І батько несе своїй бідолашній дитині цілі пригорщі чистого білого цвіту, ніби встеляючи цією квітучою красою її шлях в якісь інші світи. Це все, що він може тепер зробити для неї — скласти до ніг вінок своєї вічної любові. І написати про це, увічнивши таким чином і зберігши для нас.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У творі Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною», крім основних дійових осіб, є ще одна дійова особа — це час. Пригоди Остапа і Соломії укладаються в межі кількох тижнів, але зміст твору охоплює близько двох століть. Читаючи оповідання, ми глибоко проникаємо у славні й трагічні сторінки історії українського народу.

«Діялося се в тридцятих роках минулого століття», — перше речення твору вводить нас у минувшину. На вільні українські землі прийшла панщина. Кріпосники заганяли селянство у ярмо, а воно «тягло свою долю з глухим ремством». Народ, немов дикий тур, загнаний, знесилений, але ще овіяний чистими степовими вітрами, мріяв про волю. Кріпацтво підминало під себе волелюбних степовиків, та часом пани із жахом помічали дикий вогонь у очах підкорених селян. «Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі», ще із долонь старшого покоління не зійшли мозолі від шабель і молодь рвалася з неволі у Бессарабію, на вільні землі. Там, за Дунаєм, козацтво організувало нову Січ, звідти на Україну, немов контрабанду, пересилало палкі заклики тікати на волю.

Кріпаки спалювали садиби панів, псували знаряддя, зі зброєю в руках виступали навіть проти царських військ. Настав час Устима Кармелюка.

Іншою формою протесту була втеча кріпаків від пана. Це явище стало таким масовим, що в деяких селах залишилося менше половини кріпаків. У архівах зберігаються документи, в яких сказано, що тільки на Київщині на березень 1816 року налічувалось 25 тисяч утікачів. їх розшукували спеціальні загони, ловили і жорстоко карали, щоб страх перед шпіцрутенами і засланням у Сибір став пересторогою тим, що готувалися до втечі, але потік бунтівників від того не зменшувався.

Ще про одну історичну подію говориться в оповіданні — про повстання українського народу, яке назвали Коліївщиною.

У 70-х роках XVIII століття кордон Речі Посполитої доходив аж до Києва. Поляки вважали українців бидлом, забороняли розмовляти рідною мовою, глумилися з православної віри. Пани-шляхтичі присвоїли собі право карати і навіть страчувати селян за прояв найменшої непокори. Наляканий розмахом боротьби польський уряд ухвалив постанову, що забороняла поміщикам убивати селян, але магнати і шляхтичі були невдоволені цим рішенням сейму і 29 лютого 1763 року в місті Барі на Поділлі створили конфедерацію — політичне і військове об’єднання, яке боролося за збереження необмеженої влади польського панства. Ось тоді і почалося повстання гайдамаків, яке сколихнуло всю Україну. Його очолив запорозький козак, якого записали пани кріпаком, Максим Залізняк. Близько 1300 гайдамаків виступили у визвольний похід і попрямували до міста-фортеці Умані. Проти них конфедерати вислали кінноту на чолі з сотниками Іваном Гонтою і Пантелеймоном Уласенком. Але вони обидва разом з військом приєдналися до Максима Залізняка і взяли Умань. Ось тоді і умились пани в Умані власною кров’ю, про що згадує в творі Коцюбинський.

Повсталі гайдамаки оголосили Правобережну Україну вільною, скасували кріпацтво та всі повинності. Це налякало царський уряд. У 1798 році Гонту і Залізняка схопили. У селі Кодня на Волині відбувся спеціальний суд, що засудив на смерть Гонту і сотні гайдамаків, а Залізняка після знущань відправив у Сибір на каторгу. Про розправу в Кодні теж говориться у творі.

Пам’ятаючи про волю, яку забрали в них пани, селяни кидали все дороге для них і тікали. За голову кожного втікача було призначено винагороду, і тому їм важко було сховатися серед місцевого населення.

Остапові, героєві твору «Дорогою ціною», вдалося вижити. Рятуючи його від смерті, загинула Соломія. На все життя Остап залишився самотнім. Постарівши, він оселився на березі Дунаю, бистрі води якого забрали його кохану, і довгими вечорами прислухався до вітру і шуму води. Йому здавалося, що то Соломія кличе його до себе.

На спині в Остапа списане все його життя: «Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля… кругом латаний».

Дорогу, гірку ціну заплатив Остап за волю.

Панам здавалося, що їм вдалося назавжди придушити потяг українців до волі, скорити дикого тура, перетворити на покірного робочого вола. Вони вдягли ярмо неволі на шию колись гордого народу, але ще не раз дика, непокорена сила прокидалася. І тоді знову палали панські маєтки, знову магнати тряслися від страху за своє життя, і знову селяни тікали від панщини.

Михайло Коцюбинський написав твір «Дорогою ціною» у передгроззя революційних подій 1905—1907 років. Ненависть до панства, що жевріла іскрою під попелом, вже готова була розгорітися новим, небувалим вогнем.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Герой і громада… Поет і суспільство… Література і життя… Думаю, що цей ряд слів синонімічний. Всі вони продиктовані життям. Роль митця і призначення мистецтва — проблеми віковічні.

Передові мужі українського народу не відокремлювали мистецтво від суспільних проблем. Великий Кобзар свою Музу присвятив «отим малим рабам німим» і на сторожі коло їх поставив слово; І. Франко підкреслював, що він — син народу і його поклик — праця, щастя і свобода, відірваний від рідного краю Павло Грабовський, заперечуючи чисте мистецтво, проголосив, що він не співець байдужої природи і всі чуття свої віддає рідному народові, Леся Українка жадала, щоб її слово було гострим, як криця, і зривало вражі голови з плеч.

Людина праці з її турботами всіма — ось головний лейтмотив письменників, чиї імена я перерахувала вище.

Їх когорту поповнює і М. М. Коцюбинський, талановитий український прозаїк, новеліст. З біографії ми знаємо, що він різко засуджував творчу практику декадентів. Своє світорозуміння письменник опоетизував у новелі «Intermezzo».

Новела — не тільки наслідок роздумів Коцюбинського над питанням про значення літератури, а й тлумачення поняття морального обличчя митця. Думаю, що це також глибока відповідь тим культурним діячам, які хотіли з літератури зробити панську забаву, позбавити її великої суспільної виховної сили.

Головний герой новели — ліричний герой. Він в якійсь мірі нагадує нам Михайла Михайловича, але не ототожнюється з ним. Життя втомило героя фізично і морально, «залізна рука міста» тяжіє над ним. Він не може бути байдужим до людського горя, до долі трудящих, які кидають то серця героя свої страждання, але сили поступово вичерпуються, і він від’їздить до Кононівських степів. Митець любить свою землю, її розкішну природу, її звуки і фарби, але й тут його серце «болить чужим і власним горем». І навіть у сні, кажучи словами П. Грабовського, у нього «з ума не йдуть знедолені народи». Упиваючись красою пейзажів, ліричний герой у цьому казковому світі не може не помітити людини-трударя: «Ми таки зустрілись на ниві — я і людина».

Втеча від людського життя, метушні була тимчасовою. Та й чи була вона насправді? Хіба був впевнений ліричний герой в тому, що там, на Кононівських полях, він не зустрінеться з людиною, з її бідою, з її проблемами? Ось він милується природою. Його очі повні сяйва і раптом все гасне: митець бачить село, яке задушили зелені руки. Зелені руки — панські лани, де гнуть спину прості селяни. Мене до глибини душі вразила сцена зустрічі ліричного героя з мужиком, від якого він тікав, покидаючи місто, щоб бути самотнім. Людське горе спіймало ліричного героя: розповідь селянина малює страшну картину з реального життя, в якому проста людина — ніщо. І ліричний герой зрозумів, що не може бути самотнім. Його душа розкривається в сцені зустрічі через внутрішній монолог: «Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю».

Образ селянина в новелі — це втілення людського горя, яке проникає в найпотаємніші куточки серця ліричного героя. З розмови він дізнається про жахливі картини в час розгулу реакції: хвороби, голод, приниження, знущання. Ці картини змивають утому ліричного героя, минули його дні інтермецо — він знову готовий бути поряд з людьми, його струни натягнуті, душа готова відчувати, і він повертається до міста.

Філософське трактування образу допомагає нам зрозуміти алегоричні образи: «Розпечи гнівом небесну баню… Погаси сонце й засвіти друге на небі».

М. М. Коцюбинський, як і його ліричний герой, ніколи не зраджував своїм ідеалам:

Він ходив полями і гаями,

Він любив, він жив, горів, Творив.

Він «самотній» — завжди друг людині.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела «Intermezzo» — один із кращих творів Михайла Коцюбинського. Тема — роль митця і призначення мистецтва в суспільстві. В основу твору лягли враження автора від перебування в селі Кононівці, куди він їздив на перепочинок. М. Коцюбинський любив природу, але спочатку й вона викликає відразу. Втома міцно тримає душу письменника, він бореться з нею за свій душевний спокій. І втома поступово відступає. М. Коцюбинський милується природою, подовгу гуляє полями. У листі він зізнавався: «Так полюбив земні простори, сонце, що мені жалко години, проведеної у хаті». Саме тут, серед кононівської природи, зустрівся автор з дійовими особами новели.

У підзаголовку до «Intermezzo» написано: «Дійові особи» і подається їх перелік. Зозуля, жайворонок, три білі вівчарки, ниви, сонце, моя утома, людське горе. На перший погляд, їх і дійовими особами не назвеш, та вони тісно пов’язані між собою, доповнюють одне одного, зумовлені ідейним змістом. Спочатку природа ніби протистоїть ліричному герою: «На небі сонце — серед нив я». Поступово відновлюються сили героя, сонце змінює його настрій, стає бажаним гостем. У закличних словах: «Погаси сонце й засвіти друге на небі…» відчувається готовність героя до нової боротьби. Розгортанню образу сонця допомагають зозуля й жайворонок. Під натиском сил природи відступає «утома». Спершу вона повністю заволоділа героєм, та проходить час, і вона нагадує про себе тінню чи хмаринкою на якийсь час та й поступається місцем сонцю.

Образ селянина — це втілення народного героя. Зустрівшись із ним, герой відчув усі страждання бідного безземельного затурканого селянства. Образ селянина уособлює народ, за щастя і свободу якого повинен боротися митець своїм художнім словом. Ліричний герой співпереживає горю селянина, думає про долю трудящих.

Новела «Intermezzo» — суцільний пейзаж, і в той же час ми не бачимо природи, не знаємо, що в ній відбувається. Перед нами — душа ліричного героя. Саме душею заволоділа втома, саме в душі грає жайворонок на голосній арфі, глибоко в душу западають слова селянина. «Дійові особи» символізують складну боротьбу, що відбувається в душі героя, передають, як поступово, відпочиваючи, приходить він до усвідомлення необхідності боротьби.

Дійові особи новели «Intermezzo» — символи суперечливих почуттів та переживань ліричного героя, який втілює кращі риси митців своєї епохи.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У всі часи старше покоління скаржилося на молодь і говорило, що в їх часи люди були іншими – більш вихованими, відданими певним ідеалам або ще чомусь там. Але сам факт того, що так відбувається постійно, каже нам, що тут щось не так. Бути може, основною причиною критики з боку дорослих на адресу молоді є не об’єкт, а суб’єкт критики, тобто самі дорослі? Що ж, може й так, але, тим не менш, це, звичайно, не скасовує того факту, що сучасна молодь по-своєму унікальна і володіє певною мораллю, яка дещо відрізняється від того, що було раніше.

По-перше, хотілося б сказати, що сьогодні як ніколи раніше молодь орієнтована на отримання різних радощів і задоволень. Здавалося б, у цьому немає нічого страшного, адже молодий організм вимагає розваг, але все ж мені здається, що надто вже багато він вимагає. Сучасна молодь дуже мало замислюється про свої обов’язки, але в той же час дуже багато знає про свої права, особливо якщо це стосується їхніх прав, пов’язаних з певними свободами. Чи є все це серйозною проблемою? Що ж, це залежить в першу чергу від того, про який конкретно випадок ми говоримо. Існує безліч прикладів того, як молодь, найактивніші її представники, активно страждає через своє бажання отримувати радості, а не працювати на своє майбутнє. Рано чи пізно вони розуміють, що потрібно було приділяти більше уваги навчанню, чомусь серйозному, але в момент усвідомлення цього щось міняти вже занадто пізно. Існують і зворотні приклади того, як людина робить взагалі все, що їй прийде в голову і, тим не менш, виходить сухою з води, ніби нічого серйозного вона і не робила. У будь-якому випадку, я б не рекомендував ризикувати. Кожна молода людина або дівчина повинні знати: їх майбутнє залежить від них самих, а займатися майбутнім потрібно починати вже в молодості.

Але хотілося б також і похвалити сучасну молодь. Одним з основних моральних принципів нашого суспільства є повага до старості і до літніх людей. І варто сказати, що це дійсно має місце. Батьки, бабусі і дідусі добре виховують молодь, дають їм тверде розуміння необхідності безумовної поваги до старших і молодь до всього цього уважно прислухається.

Незважаючи на пропаганду з телевізора, сучасна молодь зовсім не така погана. По-моєму, єдине, що їй заважає – це безпечність, впевненість в тому, що все буде добре в майбутньому, навіть якщо це не дуже добре сьогодні. В той же час молодь добре ставиться до старших людей, уважна до оточуючих і навіть політично активна, що особисто для мене стало певною несподіванкою.