Очевидно, його ім’я знайоме багатьом із передач української редакції радіо «Свобода», на якому він працював тривалий час, починаючи з кінця сімдесятих років. А до того поет, прозаїк, літературознавець, критик і перекладач Ігор Качуровський пройшов крутими життєвими дорогами. Народився 1918 р. в Ніжині у сім’ї українських інтелігентів. Батько — випускник юридичного факультету Київського університету святого Володимира, мати закінчила Вищі жіночі курси. Під містечком у Качуровських був невеликий маєток із кількагектарним садом. Це автоматично вписало їх до того класу, проти якого спрямували свою агресивну увагу господарі Країни Рад. Прагнучи уникнути «розкуркулення», сім’я потай і поспіхом виїхала аж до Курська.
Качуровським пощастило — вони вціліли. Син порівняно спокійно закінчив десятирічку. Щоправда, були деякі перипетії, спричинені тим, що Ігор не виявляв бажання вступати в піонери, але на тлі всього, що відбувалося в країні на той час, це — загалом благополучний період. Більше того — доля зробила йому неоціненний подарунок, який мав велике значення для всього його майбутнього, по суті, визначивши наперед духовні параметри життя Ігоря Качуровського. У скромному провінційному педінституті в Курську, студентом якого він став, зустрілися йому люди, котрими міг би пишатися й столичний університет. Це — Борис Ярхо й Петро Одарченко. Перший доти був викладачем Московського університету, але щось у його анкеті чи в поведінці не сподобалося тим, хто визначав ступінь благонадійності людей, і Ярха звідти звільнили, виславши до Курська під пильний нагляд відповідних інституцій. Коли через багато літ з’явиться книжка перекладів Качуровського з Петрарки, то там у списку використаної для біографічного нарису про поета літератури зустрінемо таку позицію: «Ярхо Борис. Лекції, читані в Курському педінституті. (Рукописи, запис І. Качуровського)».
Епопея Петра Одарченка трохи складніша. Відомий літературознавець, автор цікавих розвідок про творчість Лесі Українки, в науці «хрещеник» Сергія Єфремова й Миколи Зерова, відбувши друге ув’язнення, одержав місце доцента в Курському педінституті. Люди глибокої культури (Ярхо, наприклад, знав два десятки мов) прилучали Качуровського до серйозної науки. Під їхнім керівництвом він написав більшість матеріалів для колективної праці «Метрика Державша» (книга не вийшла, бо почалася війна); вони прищепили йому смак до перекладацтва, від них він уперше почув про Миколу Зерова.
З початком війни Качуровські повернулися в село під Ніжином. Вони вже не застали більшості своїх знайомців. Одних розкуркулили й виселили, інших викосив голод. Як згадує сам письменник, від сусідської родини, що налічувала тринадцять осіб, лишилася тільки одна дівчина. Згодом про той період будуть написані автобіографічні твори «Шлях невідомого» й «Дім над кручею».
Вже 1943 p., бачачи, як складаються події на арені війни, сім’я перебирається до Австрії, якийсь час живе у Карінтії. Тут навіть було українське літературне оточення. Перше оповідання Качуровського відзначене премією тамтешнього конкурсу. У 1948 р. він видає першу поетичну збірку «Над світлим джерелом». Характеризуючи її, відомий поет і есеїст Вадим Лесич писав: «Ігор Качуровський доволі послідовний учень неокласичної школи і володіє доброю віршованою технікою… Його поезія прозора й досить точна в окресленнях, не позбавлена ліричного тремтіння і щирої постави».
Водночас крізь «парнаські» канони неокласиків рвався болючий соціальний досвід, художньо узагальнений поетом:
Мене колись не брала жодна сила, .
І спробує, було, та не здола.
Я з покоління, що війна скосила,
Із знищеного голодом села,
З народу, здесяткованого тричі,
З тих, кому смерть сто раз гляділа в вічі.
А життєві дороги вже повели Качуровських у далеку Аргентину, де молодому письменникові судилися особливо тяжкі роки. Працював вантажником на залізниці, асфальтував вулиці, з годин відпочинку уривав час для вивчення іспанської мови й літературної роботи. Наприкінці п’ятдесятих він — вільнослухач Графотехнічного інституту (щось на зразок літінституту). Потім уже сам читає там лекції. А на початку шістдесятих веде курси давньої української літератури, читає давньослов’янську мову на курсах славістики при Католицькому університеті, потім — російську літературу при університеті Спасителя в Буенос-Айресі.
У латиноамериканському світі він не самотній: є серйозне літературне середовище, до якого входять і Хорхе Луїс Борхес, і Юрій Клен, і Михайло Орест, і Докія Гуменна, і Микола Глобенко, і Тетяна Фесенко (відстані — не перешкода для слова). Качуровський стає, певно, одним із найбільших українських знавців і перекладачів іберійської та іберо-американської поезії. В цей час з’являються його книжки: невеличка монографія «Новела як жанр» (1956), збірка поезій «В далекій гавані» (1956), дилогія «Шлях невідомого» (1956) і «Дім над кручею» (1966), повість «Залізний куркуль» (1959). Видані вони переважно у Мюнхені. Тільки у вихідних даних збірки віршів зазначені Нью-Йорк та Буенос-Айрес.
І. Качуровський — один із членів-засновників об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово». Утворилося воно в січні 1957 р. в Нью-Йорку. Поміж організаторів — Василь Барка, Богдан Бойчук, Святослав Гординський, Григорій Костюк, Юрій Лавриненко, Євген Маланюк, Богдан Рубчак, Юрій Шевельов (Шерех) та інші відомі письменники діаспори. До них кореспонденційним способом приєдналася група літераторів, де були Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Улас Самчук та інші, а серед них — і «аргентинець» І. Качуровський. Усі вони й склали творче ядро ОУП «Слово», що виявилося структурою довговічнішою, аніж заснований 1945 р. в Німеччині МУР (Мистецький Український рух). Як зазначається в статуті об’єднання, мета його — згуртувати українських письменників, що живуть у різних країнах світу, на засадах вільного творчо-мистецького вияву. Тут вільно співіснують усі напрями й «школи».
Після переїзду 1969 р. до Німеччини Качуровський поєднує працю в літературній редакції радіо «Свобода» з викладацькою роботою в Українському вільному університеті (УВУ). Тут він захистив докторську дисертацію «Давні слов’янські вірування і їх зв’язок з індо-іранськими релігіями», а також габілітаційну працю (на право обіймати посаду доцента): «Основні функції літератури». В УВУ Качуровський читає кілька курсів: «Напрямки української літератури», «Українська література між двома війнами», «Віршознавство» і зі стилістики: «Основи аналізу мовних форм». Отже, літературознавець, мовознавець, теоретик літератури, а ще — критик, оскільки встигає прокоментувати майже кожне помітне явище письменства, він пише підручники й монографії. В Мюнхені з’явилися окремими виданнями його «Строфіка» (1967), «Фоніка» (1984) і «Нарис компаративної метрики» (1985). Його перу належать проникливі студії про Шевченка і Лесю Українку, Володимира Винниченка і неокласиків. Показові самі назви досліджень І. Качуровського: «Роля «хатян» у розвиткові української літератури», «Український парнасизм», «Антоничів місяць і проблема українського імажинізму», «Відгуки творчості Гете в поезії. Юрія Клена», «Релігійно-містичні елементи в творчості Михайла Ореста», «„Медозбір» Володимира Свідзинського»». Його радіокнига «Бесіди про українське письменство», що прозвучала в програмах «Свободи», налічує кілька тисяч сторінок і ще чекає свого видавця. Це може стати оригінальною авторською історією нашої літератури на взірець тих, що належать перу Д. Чижевського чи С. Єфремова.
Підсумком багатолітніх зацікавлень іберійською та іберо-американською поезією стала авторська антологія «Золота галузка» (1991), де репрезентовано чи не всіх видатних поетів іспаномовного, португало- та каталономовного світів. Про багатьох перекладених авторів у- Качуровського є друковані розвідки. Значне місце в його зацікавленнях посів і Шекспір.
Ще одним підсумком багатолітніх студій Качуровського став великий том його перекладів із Петрарки з ґрунтовним літературнимпортретом (1982). Тут не тільки пунктирно окреслено етапи творчої біографії Петрарки, а й висловлено цікаві гіпотези (скажімо, про те, що Лаура —«це збірне ім’я для різних осіб, які існували, а може й не існували насправді»), а також зроблено докладний аналіз усієї історії перекладів Франческо Петрарки на Україні, починаючи ще від Гулака-Артемовського. На основі доскіпливого текстологічного аналізу Качуровський неспростовно довів їх цілковиту залежність від російських інтерпретацій (за винятком перекладів Лукаша, Кочура,Бориса Тена). «Працюючи над перекладами з Петрарки, я мав на меті не лише впровадити українського читача в поетичний світ одного з найбільших ліриків, що їх знає історія літератури, а також звільнити й унезалежнити українське перекладацтво від російського»,— пише у вступному нарисі дослідник. А поет забирає в нього слово й відповідає в сонеті «Петрарка» на всі його гіпотези про особу великогоіталійця та його оточення, зрештою, застерігає всіх біографів:
Воклюз чи Авіньйон — не в тому справа,
І не в мадам де Саде — дар Фортуни.
Ім’я — це знак. А дійсність і уява —
Однакові, напнуті поруч струни.
А може це Поезія чи Слава,
В лавровому вінку, прекрасно юна?
А чи на мить відроджена Держава,
Італія останнього трибуна?
Франческа люба… Блудний син. Джованні…
І знов за ними постаті туманні…
Одна чи дві? Яка таємна повість!
Тож не вичерпуймо до дна криницю,
Солодку зберігаймо, таємницю,
Лишім речам прекрасну загадковість.
У Качуровського так часто буває: до однієї й тієї ж теми він звертається як літературознавець, критик чи біограф і як поет. Поет, здається, не в усьому солідарний із доскіпливим дослідником. У нього — свій погляд на речі. Розтаємничення образу — це вбивання поезії, тобто той випадок, коли звичайна, подеколи відверто прозаїчна подробиця руйнує прекрасну легенду. І поет стає на її захист.
І все ж головне в багатогранній творчій роботі Ігоря Качуровського — поезія. В ній вичитуємо чимало важливих прикмет не тільки духовної, а й суто життєвої, подієвої біографії автора, як скажімо, у вірші «Пригадались далекі дороги…» (зб. «В далекій гавані»). Пам’ять веде ліричного героя тривожними маршрутами, якими вирушало назустріч невідомості й поневірянням у чужих краях чимало людей з України перед приходом Радянської армії. Після голодомору, колгоспного «раю» і масових репресій вони знали, що їх може чекати знову таке ж лихо тут, у себе вдома. Цей поспішний відступ мирних людей дуже подібний до панічної евакуації на початку війни. Тоді втікали від німців, тепер — од визволителів, які несли з собою не тільки звільнення від жахів окупації, а й реставрацію страхітливого репресивного режиму, що при ньому найменшу ціну в суспільстві мають людські життя, людські права й людська гідність. З миготіння подробиць складається картина початку сумної епопеї тих, кого, мов зірване з дерев листя, рознесуть холодні вітри по далеких од рідного ґрунту світах: «Нам у вічі б’є хуртовина. Гук гарматний росте на сході. А на тій он сусідській підводі Народилась в дорозі дитина. У якомусь розбитому домі, Що лишила сім’я «фольксдойчерів», Ми на краденій спали соломі. І я знову без хліба вечеряв. Ми на вікна прибили рядна, Сніг колючий змели з підлоги. І стогнала така безпорадна, Та, що мала невчасні пологи».
Після цієї ретроспекції йде соціальне узагальнення всього того, чого довелося зазнати і всім утікачам, і самому авторові після відчайдушного пориву до волі:
Наше плем’я завзяте і вперте:
Мов кровинки народного болю,
Ми таки просочились на волю
Між кістлявими пальцями смерти.
Загалом у його поезіях розкидано чимало містких і точних деталей того середовища, в якому поета поселяла доля. Ось «аура» аргентинських днів, коли, живучи поблизу гамірливого порту, почувався мовби занесеною сюди з інших планет істотою: «П’яна суміш масок і облич. Барабан. Заупокійне танго. Скорбне сяйво похоронних свіч. Дика пісня про орангутанга…»
Як художники-імпресіоністи писали багато разів один і той же краєвид за різного освітлення, так і поет знову й знову описує порт з акваторією і прибережними картина-• ми: «В сажі й димі, ніби в чорній повені, Хай стоять до молу пришвартовані, Кораблі англійські, вкриті брудом; Порт гуде важким машинним гудом. Хай з бетонної глухої сірости Лиш димар фабричний може вирости, А над ним — їдкого хмара диму…»
В багатьох рядках поета виразно вчуваємо духовного спадкоємця неокласиків з їхньою тугою за гармонією світу й чітко сформульованими естетичними ідеалами. І це видається цілком закономірним, бо разом з покійними Юрієм Кленом та Михайлом Орестом Качуровський замикає гроно «нездоланних співців», як називав неокласиків у своєму відомому програмовому сонеті «Лебеді» Михайло Драй-Хмара.
Сам поет у вірші «Овідій» дає цінний автокоментар усієї своєї творчої еволюції:
Часом себе питаю: кому я завдячую більше,
Хто мені визначив шлях до кастальських джерел і Парнасу?
Перші зустріли мене Шевченко і Лєрмонтов разом;
Юність бездонну мою, що в чужинному світі минула.
Квітом бузків і черемх вінчали Єсенін та Бунін.
Потім прийшли акмеїсти зі словом несхибним, як шпага.
А як вернувся додому і знову пішов на чужину —
П’ятеро лебедів рідних, подоланих — та нездоланних,
Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю.
Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим.
«Шостий, молодший їх брат» — Михайло Орест, брат Миколи Зерова, з яким Ігоря Качуровського єднала багатолітня дружба.
В «Овідії» маємо чіткий пунктир усього творчого шляху поета, зізнання про найголовніші читацькі захоплення в різні періоди життя, що, звичайно ж, не могло не впливати на його поезію, оживаючи в ній багатющими мистецькими нашаруваннями. Дбайливо виформуваний, щедрий на алюзії та ремінісценції зі всього європейського письменства вірш І. Качуровського завжди несе в собі високу мислительну напругу. Його асоціативне багатство вимагає філологічно добре підготовленого читача. Качуровський полюбляє давати нове життя, здавалось би, безнадійним лексичним раритетам, охочий до творення неологізмів, що дивують своєю влучністю та органічністю звучання («хмаросяги», «празелень», «наостіж», «недугуючи», «провість» і т. ін.).
Це — близькість Качуровського з неокласиками на рівні лексичної партитури. Ще яскравіше помітна вона на рівні спільних поетичних ідей. Поет гостро відчуває, як навально накочується на світ людей «ніч хмура», як закінчується стара доба з «гуманізмом, прогресом, культурою», а співці краси й гармонії на взір неокласиків почуваються в ній справді самотніми й забутими. Настає епоха голого утилітаризму й стандартів. Зрештою, не випадково в сонеті «Акрагант» у Качуровського вихоплюються такі слова: «Але ці храми, що ми бачим тут,— їх будував не той місцевий люд, А ще давніший — вищої культури». Здається, в автора немає ані тіні сумніву в тому, що наша сучасність саме у вимірах гуманізму й культури не може вважати себе найвищим досягненням в історії людства.
Та враження про Качуровського-поета було б одверто схематичним і неповним, якби уявляти його тільки безпросвітнім песимістом і фаталістом. Є в нього чимало віршів, у яких бринить тиха вітаїстична радість, насолода спілкування з живою природою (наприклад, цикл «Грибна містика» у збірці «Свічада вічности», що вийшла в Мюнхені 1990 p.), є пригоди душі й розуму в подорожах (цикл «Стара Європа» — там само), є, зрештою, імперативи творчості, що так часто пов’язані з дорогами. Г не випадково в «Дорожньому сонеті» читаємо такі просвітлені настроєм рядки: «Як мандрувати — то лише весною. І звідусіль, мов по краплині мед, Для тебе весну зносити в сонет».
Ігор Качуровський, як і кожен серйозний поет, цінний для нас справді індивідуальним духовним досвідом і глибоким художнім осмисленням не тільки життєвої долі тієї частини свого покоління, яку винесли з рідного краю на чужину жорстокі вітри. І не тільки у відновленні «часу перерваної ниті», пов’язаної з іменем неокласиків, бачиться його значення. Поезія Качуровського сповнена багатьох важливих запитань до людини у цьому непростому XX ст. Запитань про ті речі, без яких саме її існування стає духовно кастрованим і безглуздим.
Творчий портрет Качуровського неповний без його прози, особливо ж — без повістей «Шлях невідомого» й «Дім над кручею». До речі, ці твори особливо популярні в діаспорі. Про те, наприклад, який успіх мали вони в Австралії, пише Дмитро Чуб ‘. Обидві перекладені європейськими мовами, і з ними знайомий не тільки український читач. Повісті ці сюжетно споріднені. Власне, вони сприймаються як дві частини однієї книги, об’єднані спільним героєм, у якому легко впізнається сам автор. З початком війни він пробирається інкогніто в рідні краї. На тому шляху хлопця підстерігають найнесподіваніші небезпеки — його мобілізують в ополчення, він потрапляє в німецький полон й утікає звідти. І ось у фіналі повісті «Шлях невідомого» розділ із назвою «Вдома». З поодиноких подробиць пейзажу пізнається село під Ніжином, у якому колись жила сім’я Качуровських, а з кількох біографічних штрихів, розкиданих на сторінках твору, вимальовується майже двійник того, чию духовну історію розказано у вже згадуваному вірші «Овідій»:
Та вже на поміч мені несподіваний спогад приходить:
Раннє дитинство, під вікнами пломінь рожевих півоній,
Сосни і клени впритул старий обступили будинок
(Певно, було це останнє шляхетське гніздо України…)
Плесо ріки зеленіє й синіє крізь віти вербові.
Під очеретяний шелест я слухаю вірші всевладні,
Зміст, невідомий мені, не затемнює музики слова,
Повагом мати ритмічно скандує латинський гекзаметр,
Повість стару і сумну про кохання Пірама і Тізби…
Пейзаж із вірша легко «накладається» на пейзаж довкіл батьківського дому героя в повісті. І в «Овідії»,. і в «Домі над кручею» в матері героя вгадується одна й та ж особа. Звичайно, проза Качуровського — не мемуарний звіт про пережите, а художній твір. І все ж маємо тут автобіографічну канву, збагачену всіма тими жанровими мотивами, які несуть у собі «роман виховання» або «роман авантюр», оскільки їх елементи органічно уживаються в тканині прози Качуровського з його зовні нібито непретензійною настановою викласти епізоди з пережитого. А пережити героєві повісті випало немало. Він раз у раз опиняється поміж двох ворожих сил. Йому доводиться втікати від німців, його катують і ведуть на страту партизани, і тільки випадковий збіг обставин рятує хлопця. Такої жорстокої правди про війну й окупацію українська радянська література не говорила. Досить бодай згадати епізоди, як селяни влаштували облогу на парашутистів і позаколювали їх (інакше німці прийдуть і знищать село) або як радянське командування наказало зібрати вагітних і хворих сифілісом жінок і погнало їх на позиції німців: уже холонучі жіночі трупи на снігу народжували…
Звірства карателів, звірства партизанів, жорстокість червоного командування — все це війна, описана Ігорем Качуровським. Його ніким не заангажоване перо не замовчує ніяких фактів. У війні всі втрачають людське обличчя.
Качуровський у прозі — не лірик і не патетик, як то здебільшого буває в українських письменників. Це той рідкісний тип прози на взір Валер’яна Підмогильного, що не намагається стати поезією чи замінити її. Філігранно вибудована фраза не здіймається в метафоричнепозахмар’я.
Вона — предметна й точна, як то, власне, й буває в прози, що хоче лишатися саме прозою.
Оповідач Качуровського — особа іронічна й «зіпсована» історично-філологічною освітою. У повістях повсюдно розкидано відступи й резюмування з різних приводів, екскурси в художні твори й у минуле людства. Ось, наприклад, одна з таких типових «прокладок» між подіями, що затягують героя, мов трясовина: .«Не знати, як там було в добу трипільської культури: може, справді існував у нас матріархат, а може, це тільки фантазія археологів. В історичні часи Україна під владою жінок опинялася двічі. Перший раз — за Російської імперії, коли царювали дві Катерини, дві Анни і весела Єлисавета…»
«Дім над кручею» закінчується тим, що герой повісті знову змушений утікати з рідного села — сюди вже наближається Радянська армія,— бо знає, що нічого доброго від цього режиму йому чекати не можна, хоч і не був він фашистським поплічником. Увесь попередній досвід життя жене його туди, до кордону, на захід. Мусить загубитися поміж тисяч таких же, як і сам, «Завтра я буду іншою людиною. За ніч придумаю собі ім’я, фах, час і місце народження…»
Свежие комментарии